Хунну
| Хунну | ||||
|---|---|---|---|---|
| ||||
 | ||||
| Столиця | Chanyu Tingd  | |||
| Форма правління | конфедерація | |||
| Історія | ||||
• Засновано | III століття до н. е. | |||
• Ліквідовано | II століття | |||
| Населення | ||||
 Вікісховище має мультимедійні дані за темою: Хунну
| ||||
Хунну або Сюнну, Шюнну, чи Чунну, Жюнну (від кит.: 匈奴, Xiōngnú; старокит.: /qʰoŋ.naː/) — конфедерація азійських тюркомовних кочових народів, що панувала в Азійському степу (Монголії, Маньчжурії, Туркестані та прикордонних із Китаєм районах) у III ст. до н. е. — II ст. н. е.. Вели війни з китайською династією Хань. Для захисту від їхніх нападів на Китай імператор Цінь Шихуанді звелів побудувати Великий китайський мур. У війні з Китаєм консолідувалися у єдину державу, що підкорила сусідні кочові племена. У результаті воєн з Китаєм та племенем сяньбі, а також міжусобиць держава хунну розпалася.
Згідно з широко розповсюдженою думкою, частина хунну дійшла до Європи й, разом з уграми, створили початок новому народу, який у Європі відомий під назвою гуни.[1] На думку інших дослідників насправді хунну ніколи не були західніше Казахстану. Більшість хунну змішалася із північними китайцями, а інші — з племенами сяньбі.
Про хунну нам відомо зі стародавніх китайських джерел та з археологічних розкопок їхніх пам'яток, перші з яких були проведені наприкінці XIX — початку XX століття Юліаном Талько-Гринцевичем (суджинські могильники поблизу міста Кяхта), а потім найзначніші знахідки були знайдені на початку XX століття Петром Козловим (Ноїн-Улінські кургани в долині Селенги).
У ІІІ тисячолітті до н. е. китайцями правив імператор Хуан-ді. Пращури китайців вели безперервні війни з іншими племенами, такими як жуни (жун) — «рудоволосі дияволи» та ді. Відзначено й племена «хунь-юй», ці племена жили в степах північніше від жунів.
Згідно з китайськими джерелами, коли приблизно 1764 р. до н. е. у Китаї була повалена династія Ся, Шун Вей (淳維), син останнього правителя династії Ся Цзе, тікав на північ разом зі своїми підданими. На південній околиці пустелі Гобі його зустріли племена сяньюй та хуньюй із часом змішались з ними. Не виключено, що племена південної околиці Гобі походили з стародавніх монголоїдних племен Китаю та тих європеоїдів, які у той час розселилися до Монголії.
У ХІІІ столітті до н. е. хунну почали поступово переселятися з південних околиць Гобі на північні. Лев Миколайович Гумільов вважав, що хунну самостійно освоїли кочове скотарство та навчилися перетинати пустелі. Також є версія, що хунну багато чого перейняли у індоєвропейських племен та розвинули їх навички.
За 300 років з моменту переселення на північ число хунну виросло й вони напали на Чжоу у 882 році до н. е. Китайці відбили напад, і про хунну не згадувалось протягом 500 років.
У китайській історіографії хунну з'являються не раніше V століття до н. е., коли їх напади на осіле населення Північного Китаю спонукали китайців почати будівництво окремих укріплень, які надалі були об'єднані у Великий китайський мур. Загроза зі сторони хунну посилилася у III ст. до н. е., коли кочовики створили міцний племінний союз на чолі з правителем-шаньюєм. Хуннуська держава покривала значну частину Монголії та Південного Сибіру, простягаючись від Маньчжурії на сході до Паміру на заході.
Хунну були чудовими вершниками, а їхнє військо складалося з 300 000 кінних лучників. Колісницям, які становили основу китайської армії, було важко протистояти їхнім нападам. Будівництво Великого китайського муру було покликане убезпечити північні кордони Китаю від хунну, але ця задача не була повністю виконана. Китайські правителі намагалися схилити кочовиків до китайського способу життя багатими дарунками та дипломатією, більшість китайських принцес були віддані у шлюб хуннуським вождям.
Розгром хуннуської держави пов'язаний з іменем імператора У-ді, який привернув на свою сторону усіх ворогів хунну та зміг взяти ядро держави шаньюїв в лещата. Завдяки цим заходам китайці на порядок розширили свої знання відносно степових народів та свій вплив серед них, а держава хунну приблизно 51 р. до н. е. розкололася на дві частини: східні хунну визнали верховенство китайського імператора, а західні хунну були витіснені в Середню Азію, де створили державу Юебань. У цей період тріумфу ханьської державності імператор затвердив свою владу над територіями, які тепер складають Сіньцзян і Ганьсу.
У міру ослаблення ханьської держави її правителі стали залучати вождів хунну для охорони північних меж Китаю. Ці збройні формування не раз піднімали зброю проти самих китайців. Їхнє втручання у внутрішні справи Китаю стало особливо активним після падіння імперії Хань і настання періоду трьох держав. 304 року один з воєначальників хунну, Лю Юань, проголосив себе шаньюем всіх федератів хунну і імператором держави Північна Хань. Право на це йому давало походження (по жіночій лінії) від ханьских імператорів Китаю. 329 року династія Лю Юаня була повалена іншим воєначальником хунну, Ши Ле.
Шаньюєм (найбільший) називали головного з 24 старійшин хунну. Спочатку шаньюя обирали на з'їзді старійшин, але Моде заснував династію шаньюїв. Вибори шаньюя збереглися, як умовна процедура при передачі влади новому шаньюю, який вказувався в заповіті попереднього. Ставка шаньюя розташовувалася в Лууті (китайською Лончен (навколо гір Хангай, Отукен), що перекладається як «Драконове місто»[2]. Руїни Луута було знайдено на південь від сомону Улзийт у 2017 році[3]. З часом вагою особою стала дружина шаньюя (яньчжі), оскільки зазвичай належала до одного з впливовіших родів.
Рід шаньюїв називався Сі Люань-ді. У хунну було три якнайповніших роди: Хуянь, Лянь, Сюйбу, Югянь. По припущенню Гумільова рід 藍 «лань» — «синьо-зелений» походить від китайського принца Шун Вея. Шаньюй обирав дружин тільки з цих родів. Важливі посади у державі також передавалися всередині цих прізвищ, так, Сюйбу були суддями. Інші роди мали своїх старійшин, які мали у своєму розпорядженні власні війська. Очільники цих родів також мали титул «князя».
У китайських хроніках згадується наявність у хунну складної системи чинів, що було організовано у військовій манері. Вищі чини ділилися на «східні» — старші та «західні» — молодші. Вищі чиновники були все ближчі родичі шаньюя:
- Чжукі (тукі)-князь. Східний Чжукі-князь — зазвичай спадкоємець престолу, він керував землями на кордонах з Китаєм від Пекіна до Ордосу, західний чджукі-князь керував землями від Ордосу до Ганьсу[4].
- 2 Лулі (гулі)-князь, заступники чжукі-князя (очолював суди й цивільні адміністрації, були східний і західний)
- Великий цзюкюй (очільник) — («губернатори» підвладних земель)
- Великий Дуюй (західний і східний)
- Великий Данху (фінансист, податківець — східний і західний).
- Югянь-жичжо-ван (представникшаньюя в васальних племенах)
Звичайні чиновники називалися «гудухоу». Чини у родової знаті не залежали від шаньюя. Важливою посадою були шамани, що представляли інтереси людей у потойбічному «темному» світі духів і мали на те виняткові права. Сила шамана виражалася виключно в його здатності виступати посередником між світом мертвих і світом живих. Зважаючи на таку здатність шаманів, шаньюй зазвичай прислухався до них і віддавав данину належної їхньої компетенції. Сим Цянь розповів історію про те, як на наполегливу вимогу шамана, «натхненого покійними шаньюями», рішенням шаньюя в жертву «померлим великим воїнам» був принесений один із полководців, незважаючи на його військові заслуги і добро до нього[5].
Хунну користувалися Звичайним правом. Суд протікав у межах 10 днів. За напад або крадіжку покладалася смерть, були й інші покарання. Моде передбачив смертну кару за військові злочини. Існувало патріархальне рабство, нема згадок про боргове рабство та работоргівлю.
Китайці оцінювали військо хунну у 300 000 вершників, головним чином кінних лучників. Цілком можливо що ця цифра завищена, як і в багатьох історичних документах Китаю. Кожний хунну був воїном. Військо хунну формувалося по родовій ознаці. Поділялося на 1десятки, сотки, тисячі. Усього у війську хунну було 24 воєначальники, кожний з яких носив титул ваньці (темник) й командував десятитисячним загоном. Зазвичай армію очолював шаньюй, за його відсутності один з гулі (східний або західний). Також кожний з гулі був заступником відповідного чжукі й керував 12 ваньці. Ваньці підпорядковивалися тисячники (гуду)[6]
Засоби дистанційного бою (луки та стріли, що були їхньою основною зброєю) та спорядження (сагайдак) були типовими для «кочовиків». У ближньому бою хунну билися мечами та короткими списами. Також використовувалися прямі однолезові палаші та кинджали. Воїни хунну носили лати з невеликих залізних пластин.
Хунну намагались вести маневрену війну, вимотуючи ворога та ведучи дистанційний бій у розсипному строю. Хунну успішно застосовували обхвати з флангів, помилкові відступи і засідки. Усе, що вдалося захопити, ставало власністю воїнів.
Хунну були кочовим народом. З їхнього способу життя, пов'язаного з випасом отар, та торгівлі кіньми з імперією Хань.
Хунну не платили податки шаньюю до Лаошань-шаньюя. Шаньюй збирав данину з підкорених народів: дунху сплачували кіньми та шкірами, оази Туркестану — продуктами землеробства, тангути — залізом, хутром сплачували північні народи. Китайці іноді присилали коштовні «подарунки» — шовк та предмети розкоші. Доходи від видобутку і данину з підкорених народів не цілком потрапляли до скарбниці шаньюя. Перейшовши на сторону Хунну китайський євнух Юе навчив наближених до Лаошань-шаньюя як вести книги, щоб за кількістю обкласти податком народ, худобу і майно. Внаслідок цього було прийнято шаньюєм титулу «Народжений небом та землею, поставлений сонцем та місяцем, хуннський Великий шаньюй». Влада шаньюїв користувалася незаперечним авторитетом, тому недарма хунни поступилися своєю давньою свободою. У хуннском суспільстві настала епоха достатку і розкоші, але разом з тим і занепаду моралі.
Згідно з «Книгою Хань», хунну поклонялися Небу («Ченглі» — у китайській транскрипція Тенгрі)[7]. Історичні дані дають підстави вважати, що з II ст. до н.е. хунну були знайомі з буддизмом. Залишки буддійських молитовних чоток було знайдено в могилі хунну в Бурятії[8].
Окрім шаманів, шаньюї самостійно проводили жертвопринесення, що були присвячені до особливо вагомих подій — укладання договору, принесення клятви, оголошення війни тощо. Шаньюї відправляли і щоденні ритуали, які були звернені до сонця і місяця. Ці небесні світила, за уявленнями хуннів, зосереджували в собі магічну силу і були здатні слухати молитви шаньюя[9].
Мова хунну існувала як розмовна як мінімум від III ст. до н. е. до V ст. Питання про належність його до тієї чи іншої відомої мовної сім'ї залишається дискусійним, хоча з XIX століття передбачалися його як тюркська, і монгольська природа. Дві ці гіпотези є досить популярними й досі[10][11].
Китайські джерела розповідають, що коли хунну щось записували або передавали повідомлення, вони робили надрізи на шматку дерева, а також згадують «писемність Ху». У Нойн-Ула та інших місцях поховання хунну в Монголії та регіоні на північ від озера Байкал серед речей, виявлених під час розкопок було понад 20 вирізьблених символів. Більшість цих символів або ідентичні, або дуже схожі на літери давньотюркського рунічного письма раннього Середньовічч. З цього деякі фахівці роблять висновок, що хунну використовували писемність, подібну до давньої рунічної писемності, і що це письмо було ґрунтом для пізнішої тюркської писемності[12].
У межах культури хунну спостерігається більше різноманітності від місця до місця, ніж від «ери» до «ери», з точки зору китайської хронології, проте всі вони утворюють ціле, відмінне від мистецтва хань та інших народів некатайської півночі[13]. Мистецтво хунну важче відрізнити від сакського або скіфського мистецтва. Існує схожість у стилістичному виконанні, але мистецтво хунну та мистецтво саків часто відрізняються з точки зору зображених тварин, зокрема лише у хунну є мотив здобичі. Хуннуські зображення птахів, як правило, мають око та дзьоб середнього розміру, і вони також зображуються з вухами, тоді як сакські птахи мають яскраво виражене око та дзьоб, але не мають вух[14].
Зобрадення, знайдені під час розкопок Нойн-Ула, демонструють інші культурні свідчення та впливи, показуючи, що китайське та хунну мистецтво взаємно впливали одне на одного. Деякі з цих вишитих портретів у курганах Нойн-Ула також зображують хунну з довгим волоссям, заплетеним у коси з широкими стрічками[15].
Окрім портретних зображень зустрічаються малюнки тварин. Поширеним сюжетом є тигр, що несе мертву здобич[13]. Подібний мотив зустрічається в роботах з Маоцінгоу, місця, яке, як вважається, перебувало під політичним контролем хунну, але все ще явно не є хунну. У прикладі Маоцінгоу здобич замінено продовженням тигрової лапи. Робота також зображує грубіший рівень виконання; роботи Маоцінгоу були виконані в більш округлому, менш деталізованому стилі.
Тваринний стиль відбився також у створенні ювелірних прикрас, зокрема як золотого головного убоку з Алучайденга та золотих сережок з інкрустацією з бірюзи та нефриту, знайдені в Сігоупані (Внутрішня Монголія).
Їхній раціон складався переважно з баранини, конини та диких гусей, яких вполбовували.
У 1920-х роках було виявлено гробниці аристократії хунну в поховальній пам'ятці Нойон-Ула (в горах північної Монголії на північ від Улан-Батора), що складається з понад 200 великих курганів, приблизно квадратних у плані, заввишки близько 2 м, що перекривають дерев'яні поховальні камери[16]. Одне з них — надзвичайно багате поховання шаньюя Учулю. Чотири кургани містили лаковані чаші з викарбуваними китайськими ієрогліфами, які, як вважається, є іменами китайських майстрів, і датуються 9 роком до н.е. - 2-м роком[17].
- ↑ Хунну. Архів оригіналу за 8 серпня 2007. Процитовано 8 серпня 2007. [Архівовано 2007-08-08 у Wayback Machine.]
- ↑ Yü, Ying-shih (1986). "Han Foreign Relations". The Cambridge History of China, Volume 1: The Ch'in and Han Empires, 221 BC – AD 220. Cambridge: Cambridge University Press. p. 384
- ↑ "Archeologists discover capital of Xiongnu Empire in central Mongolia"
- ↑ Yap, Joseph P. (2009). Wars with the Xiongnu: A translation from Zizhi tongjian. AuthorHouse, p. liii
- ↑ Бичурин Н. Я. Собрание сведения о народах, обитавших в Средней Азии, в древние времена. Т. 1. М.; Л.: Издво Акад. наук СССР, 1950. 471 с.
- ↑ Grousset, Rene (1970). The Empire of the Steppes. Rutgers University Press. ISBN 978-0-8135-1304-1
- ↑ Book of Han, Vol. 94-I, 匈奴謂天為「撐犁」，謂子為「孤塗」，單于者，廣大之貌也.
- ↑ Александр Берзин, Тибетский буддизм: история и перспективы развития, M., 1992
- ↑ Материалы по истории сюнну (по китайским источникам). Вып. 1 / пер. и прим. В. С. Таскина. М.: Наука, 1968. 177 с.
- ↑ Savelyev, Alexander; Jeong, Choongwoon (7 May 2020). "Early nomads of the Eastern Steppe and their tentative connections in the West". Evolutionary Human Sciences. 2
- ↑ N. Bichurin (1950). Collection of information on the peoples who inhabited Central Asia in ancient times
- ↑ Ishjamts, N. (1996). "Nomads In Eastern Central Asia". In Janos Harmatta; et al. (eds.). History of civilizations of Central Asia. Volume 2: The Development of Sedentary and Nomadic Civilizations, 700 bc to ad 250. UNESCO, p. 166, Fig 6
- 1 2 Psarras, Sophia-Karin (2003). "Han and Xiongnu: A Reexamination of Cultural and Political Relations". Monumenta Serica. 51: 55–236
- ↑ Psarras 2003, pp. 102–103
- ↑ Camilla Trever, "Excavations in Northern Mongolia (1924–1925)", Leningrad: J. Fedorov Printing House, 1932
- ↑ Grousset, Rene (1970). The Empire of the Steppes. Rutgers University Press. pp. 39. ISBN 978-0-8135-1304-1
- ↑ Otani, Ikue (2023). A Reexamination of the Chinese Inscription carved on Four Ear-cups (Noyon Uul, Mongolia) (PDF). Sanktpetersburg: Institute for the History of Material Culture, Russian Academy of Sciences. p. 129-138. ISBN 978-5-6049788-5-6.
- Бернштам А. Н., Очерк истории гуннов. Л., ЛГУ. 1951. 256 с. (рос.)
- Ивик О., Ключников В., Сюнну, предки гуннов, создатели первой степной империи. — М., Ломоносовъ, 2014. (рос.)
- Иностранцев К. А., Хунну и Гунны (разбор теорий о происхождении народа Хунну китайских летописей, о происхождении европейских Гуннов и о взаимных отношениях этих двух народов). Л., 1926. 152+4 с. (Второе дополненное издание.) (рос.)
- Ковалёв А. А., Происхождение хунну согласно данным истории и археологии [Архівовано 4 березня 2016 у Wayback Machine.]. // Европа — Азия: Проблемы этнокультурных контактов. К 300-летию Санкт-Петербурга. СПб.: 2002. — С.150—194. (рос.)
- Коновалов П. Б., Хунну в Забайкалье (погребальные памятники). — Улан-Удэ: Бурятское книжное издательство, 1976. 248 с. (рос.)
- Крадин Н. Н., Империя Хунну. Владивосток: Дальнаука, 1996. 164 с. 2-е изд. перераб. и доп. М.: Логос, 2001/2002. 312 с. (рос.)
- Материалы по истории кочевых народов в Китае III—V вв. [Архівовано 5 березня 2016 у Wayback Machine.] Вып. 1. Сюнну // М., 1989. 288 с. — ISBN 5-02-016543-3 (рос.)
- Материалы по истории сюнну (по китайским источникам). Выпуск 1. М., 1968. 178 с. (рос.)
- Материалы по истории сюнну (по китайским источникам). Выпуск 2. М., 1973. 168 с. (рос.)
- Миняев С. С., Сюнну // Исчезнувшие народы. М., 1988 (рос.)
- Миняев С. С., Азиатские аспекты «гуннской проблемы» // Археология и этнография Южной Сибири. Барнаул. 1990 (рос.)
- Полосьмак Н. В., Богданов Е. С., Цэвээндорж Д., Двадцатый ноин-улинский курган. Новосибирск, ИНФОЛИО. 2011. 184 с. (рос.)
- Руденко С. И., Культура хуннов и Ноинулинские курганы. М.-Л., 1962. 206 с. (рос.)
- Хунну: археология, происхождение культуры, этническая история [Архівовано 5 березня 2016 у Wayback Machine.] // Улан-Удэ: Изд-во БНЦ СО РАН. 2011 г. 222 с. — ISBN 978-5-7925-0301-4 (серия: «История и культура Центральной Азии») (рос.)
- Гумилёв Л. Н, «История народа хунну [Архівовано 31 серпня 2018 у Wayback Machine.]»
- Гумилёв Л. Н, «Хунны в Китае [Архівовано 20 вересня 2018 у Wayback Machine.]»
 | |
|---|---|
| Тематичні сайти | |
| Словники та енциклопедії | Большая российская энциклопедия · Велика данська енциклопедія · Шведська національна енциклопедія · Britannica (11-th) · Brockhaus Enzyklopädie · Encyclopedia Treccani · Encyclopædia Britannica · Encyclopædia Universalis · Internetowa encyklopedia PWN · Internetowa encyklopedia PWN · NicoNicoPedia · Treccanis Dizionario di Storia |
| Довідкові видання | |
| Нормативний контроль |